-
Позивний «Трамп» Віктор Тромпак отримав на початку повномасштабної війни
Офіцер ЗСУ, що має воєнний досвід на Луганщині, Донеччині, Запоріжжі та Харківщині, розповів, чому віддавати Донбас — це зрада пам’яті загиблих. До вашої уваги — цікаве інтерв’ю Укрінформу з бійцем, який захищає нашу країну на передньому рубежі Віктором Тромпаком (позивний «Трамп»).
Позивний «Трамп» Віктор Тромпак отримав на початку повномасштабної війни. Пов’язана ця історія не з тезком – американським президентом. Хоча, каже офіцер, якби довелося з ним зустрітися віч-на-віч, розмовляти б не став. Побратими часто жартома питають Віктора про лендліз та ракети, він віджартовується.
А от усе інше в його військовому житті – зовсім не жарти. За чотири роки він зробив кар’єру в ЗСУ від солдата до офіцера, з окопів перейшов до штабу. Офіцер ЗСУ, який пройшов фронт на Луганщині, Донеччині, Запоріжжі та Харківщині, у відвертій розмові пояснює, чому віддавати Донбас – це зрада пам’яті загиблих, як воювати за дітей, яких ще не має, і чому тепер найбільше хочуть миру ті, хто боїться армії.
«ЩО ТАМ З ЛЕНДЛІЗОМ?»
Насамперед запитую в героя, як виник його позивний та як із ним живеться у війську. Адже тепер ставлення українського суспільства до реальної людини із цим прізвищем, скажімо м’яко, не дуже добре.
— Мій позивний з’явився ще 10 березня 2022 року. Ми стояли на блокпості на Нижніх Воротах. Старші побратими постійно наспівували пісню з приспівом «трам-пам-пам». Якось хотіли з мене приколотися – надрукували шеврон «Трам-пам-пам». Я його скоротив – обрізав оте «пам-пам», так і став «Трампом». Ну й додайте сюди співзвучність прізвища – Тромпак.
Утім, каже Віктор, у зв’язку із цим багато приколів у них із побратимами. Наприклад, питають: «Що там з лендлізом?» чи «Коли дасиш ракети?». А він парирує: «Недоцільно, воюйте своїми».
Але претензій, що «мало дякують», хлопцям не висуває:
— Дякують достатньо, особливо якщо щось «підмучу» у волонтерів. Тоді віддаю їм допомогу та й кажу, що ось тут маєте лендліз від Трампа.
СВОГО ЧАСУ «ВІДКОСИВ» ВІД АРМІЇ, А В 2022 РОЦІ ПІШОВ ДОБРОВОЛЬЦЕМ
У військо Тромпак прийшов із цивільного життя. У лавах української армії він з 26 лютого 2022-го.
— Тоді зранку встав і вже знав, що поїду в мукачівський військкомат (Віктор родом із села в Мукачівському районі, – ред.). 24-го все почалося, 25-го я ще зважувався, вирішував, а на третю добу вже був сповнений рішучості.
Розповідає, що до того ніколи не служив в армії, навіть більше – колись знайшов шляхи, щоб «відкосити».
— У мене на той час були інші перспективи і наміри, та й так тоді робили переважна більшість хлопців. Тож коли почалася повномасштабна війна, я поняття не мав, що таке автомат та як із нього стріляти. У той час, коли треба було служити, я вчився у двох вишах та паралельно працював у Києві та Бучі на будівництві. Мама ще тоді мене картала, мов, сину-сину, я ж думала, ти в мене відмінник, а ти на будівництво!.. Я справді був відмінником у школі – ходив на всі районні та обласні олімпіади, посідав призові місця: географія, історія України, українська мова, англійська мова, трудове навчання, фізика… Єдине, що не мав золотої медалі. У виші вчився на інженера – будувати мости та шляхопроводи. Вступив до Львова, але згодом перевівся на заочну форму й паралельно працював. Тоді вступив ще і в Київський інститут інфраструктури, теж на заочне.
Будівництво не заважало Вікторові вчитися. Маму він заспокоював, що не завжди буде тяжко працювати. У Києві диплом забрав 31 грудня 2021 року – і 8 січня освідчився дружині.
— Планував іти працювати на державну роботу, вирішив, що вистачить вже з мене будівництва, пора облаштовувати життя… Але якраз в цей момент Вові-москалю стрілила моча в голову і він напав на Україну…
«ПУТІН МЕНІ НЕ СТАНЕ НА ЗАВАДІ – Я СВОГО ДОБ’ЮСЯ»
— Поламав вам Путін усі плани? – питаю військового.
— Ні, мені Путін не стане на заваді – я свого доб’юся. Але коли почалася війна, я навіть і хвилини не сумнівався, що маю віддати борг державі: за своє безкоштовне навчання, за своє лікування, за все те, що вона мені надала впродовж життя.
— Гарне у вас виховання, слухайте! Я дуже рідко чую такі думки від людей вашого віку. Частіше кажуть протилежне: «А що мені ця держава дала?».
— Я коли таке чую – одразу питаю у відповідь: «А що ти дав Україні?». Ти йдеш працювати на будівництво – працюєш неофіційно. Ти державі податок якийсь даєш, щоб держава могла твоїм батькам платити пенсію? Ні? То мовчи! У школі вчився? Вчився. У садок ходив? Ходив. Мама пенсію отримує? Отримує. Про пільги в нас знають говорити всі, а щоб попрацювати на ті пільги – нема нікого. Я, до речі, дотепер не користуюся своїми пільгами УБД. І так їх буде за мене платити моя мама, тітка чи сестра.
ПОПРОСИВ ПОДАРУНОК НА 25-РІЧЧЯ
Цікавлюся про що, крім боргу державі, думає людина, яка не була в армії ніколи – і от вирішила йти на війну. А також як це рішення сприйняли рідні.
— Я тоді встав зранку, бо перша маршрутка на Мукачево з мого села їде о 7:10. Мама питає: «Ти куди?». «Іду в туалет», – кажу. Вийшов з хати, пішов на маршрутку. Її не було, тож поїхав у військкомат на таксі. Ще дотепер пам’ятаю, що заплатив 150 грн, аби потрапити у ТЦК. Коли мама мені дзвонила біля дев’ятої, я був уже там.
Тоді у ТЦК пропонували два варіанти: у 128 бригаду або в Тероборону. Віктор обрав ТрО, бо не мав жодної базової підготовки: ні строкової служби, ні військової кафедри. Знав, що батальйон у будь-якому випадку поїде на війну, але розраховував, що встигне в Теробороні підучитися та підготуватися, отримати хоч якусь базу знань і навичок.
— Пам’ятаю, що у військкоматі тоді було багато добровольців. І молоді багато. Нас переважно футболили: досвіду служби в армії нема, досвіду служби в АТО нема, скільки років? – 24, а тоді з 27 забирали… Йди, хлопче, погуляй, пізніше прийдеш, казали. А я вперся, відповів, що ні, хочу тепер служити. Зрештою, знайшов командира стрілецької роти. Підходжу до нього 3 березня і кажу: «Зробіть мені подарунок на День народження» – «Який, – питає, – подарунок?» – «Візьміть мене в армію». Й отак потрапив у перше стрілецьке відділення першого стрілецького взводу першої стрілецької роти.
ПЕРШИЙ ДОСВІД – З «КАСЕТАМИ» ТА ФОСФОРОМ
Я пригадую, що в ті часи більшість думали, що закарпатська тероборона лишатиметься на блокпостах удома. Були випадки, правда, не в Мукачеві, коли про місце в ТрО домовлялися «по блату» – тоді ж були хороші зарплати у військових. Ну а коли потім ці підрозділи відправляли на війну, під військкомати приходили дружини мітингувати… Перші закарпатці з ТрО поїхали на фронт десь наприкінці березня. Тромпак з побратимами вирушив 26 квітня. Вони потрапили в Комишуваху, біля Попасної Луганської області.
— Особисто мені було ок, – розповідає військовий. – Я був налаштований воювати. Ми тоді всі йшли на війну, щоб рєзко дати руським по зубах і далі жити своє життя. Всі казали: дайте нам зброю і ми їм наваляємо. Я бачив тоді, і дуже багато, хлопців, яким достатньо було дати вила і показати, в який бік іти. Настільки були заряджені. Так, звісно, були й такі, що пішли в ТрО, щоб пропетляти від армії. Але вони відсіялися дуже швидко. Перші відказники саме з них потім були. Але хай вони себе самі судять, хай їх Бог судить, мені їх не судити.
Розпитую про перший бойовий досвід.
— Та такий «хороший» досвід був: ми потрапили тоді одразу під «касету» (касетні боєприпаси, – ред.). «Сушка» летіла й скидала на нас снаряди. За кілька днів під фосфор (обстріл фосфорними боєприпасами, – ред.) потрапили. Далі під міномети. Словом, хрестили нас вогнем файно. Тоді були наші перші «двохсоті» у батальйоні – Віталій Гавриш та Олександр Услебер, вони тепер на Алеї пам’яті в місті… Це хлопці з нашої роти. Після цього я вже воював і за державу, і за хлопців, яких більше нема…
КАР’ЄРНА ДРАБИНА: З ОКОПІВ ДО ШТАБУ
Тромпак каже, що швидко адаптувався до нових воєнних реалій.
— Після Луганщини нас вивели на відновлення, і мене влітку пустили у першу відпустку. Я думав, що приїду й одразу оженюся, але ми побралися аж у 2024-му. Як приїхав, наступного дня знову тягнуло на війну. Потім була ще Донеччина, а вже згодом нас перекинули на Сумський напрямок. Бригада тут так і стоїть, батальйони переміщуються.
Сам Віктор вже у вересні 2022 р. отримав звання молодшого сержанта і став командиром відділення. У жовтні атестувався на офіцера, у січні 2023-го отримав первинне офіцерське звання – молодший лейтенант – і став командиром взводу. У травні 2023 р. потрапив у Харківську область. Був тоді в піхоті, п’ять з половиною місяців воював на Куп’янському напрямку. Мав кілька поранень і контузій, відтоді майже не чує на одне вухо. У жовтні їх вивели на відновлення боєздатності на Сумщину, і там Тромпак уже став командиром контрдиверсійного резерву батальйону.
Потім, у 2024 році, був Запорізький напрямок – Оріхів – Роботине: тримали оборону на позиціях, які штурмовики 82 ОДШБр відбили у ворога у 2023-му. Потім – Кліщіївка на Донеччині, де «Трамп» став заступником командира, а тоді й командиром роти вогневої підтримки.
— Ну а далі вже була кар’єра офіцера бойової підготовки. Моя робота з окопів перейшла у штаб – тепер ми з колегами, які також мають бойовий досвід, спільно з інструкторами групи інструкторів нашої частини плануємо і проводимо заняття для особового складу, організовуємо навчання, відправляємо людей до навчальних центрів, забираємо потім звідти, адаптуємо, розробляємо навчальні плани для інструкторів…
— Вам подобається те, чим ви тепер займаєтесь, – як людині, що із цивільного життя потрапила в армію і зробила там кар’єру?
— Я вам більше скажу – я через це собою пишаюся! Адже із цивільної людини, яка ніколи не тримала автомата, став солдатом, був на всіх щаблях служби і бачив ситуацію на всіх рівнях. Тепер деколи сперечаюся з офіцерами, бо знаю, що так, як вони пропонують, не завжди працює. І до цього прислухаються. Тому так, мені подобається те, що я роблю. Бо якщо ти можеш вносити зміни, впливати на щось, – це добре.
В АРМІЇ ПОТРІБНЕ БАЖАННЯ РУХАТИСЯ
Цікавлюся думкою Віктора про нашу армію. Про неї багато говорять різного: і що нереформована, і що неповоротка, і що погано налагоджена співпраця, і взагалі що це «маленька радянська армія»… Він на це каже, що українська армія – адаптивна, як і український народ:
— Ми адаптуємося до різних труднощів. Адже український народ і російська п*дерація воюють із часів козацтва, бо це та імперія, де не хочуть бачити свободи і не дають її нікому. Ми багато чого вигадуємо, але Росія то краде і ставить на потік. Це те, чого нам бракує: масового виробництва зброї та постановки держави на військові рейки. У мене думки такі, що всі мають працювати на військо в цей час. Якщо ти не можеш чи не хочеш брати автомат в руки – то бери паяльник і паяй ті плати на «ефпівішки», передавай людям, що вміють літати. Пиши нові програми для дронів. Придумай новий РЕБ. Придумай новий літак.
Він погоджується, що в нашій армії лишилося багато чого радянського. Але за ці роки вона дуже помінялася – багато молоді зайшло на посади командирів, вони міняють систему. Армія дає змогу рости людям, що цього бажають.
— Наприклад, мій побратим, який мене возив, коли я був командиром взводу, тепер начальник групи безпілотних систем батальйону. Ще один мій колега, з яким ми разом служили в піхоті, нині заступник командира з психологічної підтримки персоналу, інший – головний сержант батальйону, ще один – головний сержант роти. В армії треба мати бажання рухатися – і ти знайдеш відповідну посаду, де будеш корисний, де впливатимеш на процеси. Для цього потрібні характер, воля і сила духу.
ЯКЩО ЗАДУМАЮСЯ ПРО МОТИВАЦІЮ – МЕНІ КАПЕЦЬ
Де ж брати наприкінці четвертого року повномасштабної війни цю волю, силу духу, мотивацію? Віктор вважає – краще про таке і не замислюватися.
— Якщо я зараз задумаюся про втрату мотивації – все, мені капець. Ти тут не можеш думати про це. Ти шукаєш позитив у тій ситуації, яка є. Як казав Андрій Білецький, тут не питання Донецької області, геополітичних розкладів, амбіцій якихось політиків і так далі – тут питання виживання всієї країни. І що б ми не думали, якщо ми її втратимо – будь-де ми будемо гості. Це наш дім, наша земля, іншої в нас просто немає. Можна поїхати, мігрувати і так далі, але ти завжди будеш тим, хто живе у приймах. І я з цим повністю згодний. Якщо не хочеш битися з ворогом за сусіда, який уже четвертий рік «воює» вдома з дивана, – воюй за дітей, за племінників. Я не маю ще дітей, але маю дві красуні-похресниці Златославу й Ельміру, племінницю Поліну. Я тут воюю за те, щоб вони мали спокійне життя, без війни. Аби жили в вільній державі, говорили по-українськи, вчили українську історію. Я не хочу, щоб війна, яка тепер з’їдає все на сході та на північному сході, перелізла через Дніпро і прийшла до нас сюди. Я воюю за дружину, щоб вона могла спокійно вдома спати, без тривог. Я воюю за маму. За побратимів, які загинули…
Тромпак каже: найбільше злить, коли люди обезцінюють втрати, коли називають смерті воїнів безсенсовними. Коли просто у вічі кажуть: та за що ви там воюєте?! Та це безглузда війна!
— Так вони ставлять хрест на людях, які поклали своє життя на війні. Ну і більшість із тих, хто це говорить, – просто безхребетні люди, які бояться стати на захист держави. Вони свою слабкість цим прикривають, – вважає він.
— Коли приїжджаєте додому і стикаєтеся з таким – як реагуєте?
— Тут залежить, що мені кажуть. Якщо питають, мов, а коли кінець війни, відповідаю: «Та тоді, коли ти прийдеш сюди, до нас, а ще візьмеш цімбора, брата, свата, кума – кінець цьому скорше настане». Злюся, коли, наприклад, цивільні говорять, що командири забирають від бійців гроші – читали про це у фейсбуці. А це може як «рускій мір» написати, так і чувак з армії, що сидить на препаратах, гроші потратив і не знає, що сім’ї сказати, – та й каже, що командир забрав. Так, не всім нас може забезпечити держава, автомобілем чи дроном. Нас багато, держава одна, і сили та засоби з ворогом не рівні. Але держава дає зарплату. Якщо мені не підходять берці – я піду й куплю собі такі, які мені зручні, бо мені ноги ще потрібні, щоб нормально ходити. Ну і є різні підрозділи, різні напрямки. Покровськ, Запоріжжя – тим тепер треба все дати, що маємо, аби ворог далі не попер. А люди надивляться тіктоків, начитаються фігні – і «експертно» говорять тобі про це в очі. Така, знаєте, позиція: моя хата скраю, я нічого не знаю – але обговорюю.
«ДУРНЮ МАЛИЙ, НАВІЩО ПОВЕРНУВСЯ?»
Прошу Віктора розповісти про його військові нагороди та обставини, за яких їх отримав.
— У мене їх кілька, зокрема «Срібний хрест». «Золотий» у Збройних силах дають солдатському складу, «срібний» – офіцерському. Я свого отримав після ситуації в Куп’янську. Група відбила позицію, яку захопив противник, і ми пішли допомогти їм там закріпитися. Закріпилися – і дали можливість суміжникам відступити. Якби ми цього не зробили, тих хлопців росіяни взяли би в кільце – і або полонили б, або вбили. Нас на тому завданні було 21 людина всіх разом, 18 вийшли «трьохсотими». Але всі вижили.
Згадує, що ту позицію тримали півтори доби. Поранених виносили одного за одним.
— Я особисто з побратимами виніс двох, наклав турнікети, ми занесли їх у машини на евакуацію. Вернувся до хлопців, ми знову тримали бій. Потім був ще один «трьохсотий», його теж вивів. Коли знову повернувся на позицію, мене зустрів побратим, старший чоловік, та й каже: «Ти, дурню малий, наштось ся вернув сюди!». А далі біля мене впала 120-та міна, я вже «склався» з автоматом і не розумівся в світі. Контузія сильна була. Я нічого не бачив, ноги не тримали… Ну, отака історія.
Віктор розповідає, що тепер, коли обіймає досить високу посаду, знайомі часто просять прилаштувати когось у підрозділи тилового та логістичного забезпечення. Це його дуже обурює.
— Кажу одразу таким: звісно, друже, але спочатку сходи в окопи, спробуй, як воно – утрьох їсти пачку горішків дві доби, посиди в окопі. Спробуй сам усього добитися, покажи свій характер, волю та дух, послужи державі. А тоді поговоримо.
Дружині, зауважує, його геройські вчинки, посади чи нагороди не потрібні:
— Їй важливо, щоби був живий і біля неї. Вона дуже підтримує мене, пише, дзвонить, любить мені співати – має дуже гарний голос. Дружина в мене найкраща у світі!
ІЗ ТРАМПОМ НЕ ГОВОРИВ БИ
— Вікторе, як сприймаєте ці всі гойдалки з «мирними угодами»? – питаю в Тромпака.
— Чесно – тут узагалі нема часу за цим слідкувати. Ти думаєш про особовий склад, як його забезпечити, навчити, помогти, щоб і завдання виконувалися, і люди лишалися живі. Шукати якісь нові підходи. Тут не до політики.
— Якби ви могли звернутися до справжнього Трампа – що б йому сказали?
— Я би з ним не говорив. Плюнув би в очі, хоч він і «тезко».
— А якби могли вплинути на дипломатичний хід переговорів?
— Я би не йшов на ці 28 пунктів: віддати Донбас, поділити ЗАЕС… А який тоді сенс тих усіх сотень тисяч втрачених життів? Того цвіту нації, який поклав там свої життя? Як дивитися в очі їхнім дітям? Дружинам? Мамам? Це неповага до їхнього подвигу. А скільки хлопців досі там, бо неможливо було провести евакуацію, бо ті, хто за ними йшов, – теж гинули? Тут має бути якесь правильне рішення. Яке? Я його не знаю…
— У 2022-му всі в тилу, коли бачили військового, питали: коли закінчиться війна? Тепер якщо ще про це питають, що кажете?
— Моя думка така, що ця війна триватиме ще довго й не омине нікого. Наша держава поділилася пополам. Є ті, хто воює, та їхні сім’ї. І є ті, хто не воює, – от їм треба «швидке закінчення». Про закінчення війни говорять переважно ті, які хочуть, щоб, не дай Бог, їхнього сина / чоловіка / батька не забрали у військо. А миру не буде. Може бути заморозка, перемир’я, хай навіть на 10, 15 років. Але потім воно почнеться з новою силою – бо москаль побачить, що йому по зубах не дали так, як треба. А якби дали так, як треба, – він би більше сюди не поліз. Чомусь Богдана Хмельницького, Мазепу – їх усі боялися. Про козаків увесь світ знає. А ми тепер забули про своє коріння. Людям треба вчити історію, подивитися, що Росія робила з українським народом: голодомори, репресії… Розуміти нарешті, хто ми такі та хто такі росіяни.
Про свої ж подальші плани каже, що його завдання – вчитися, ділитися бойовим досвідом з іншими, набиратися його далі від кращих за себе, рости й намагатися на щось впливати.
Тетяна КОГУТИЧ, Укрінформ, Ужгород
Фото з особистого архіву Віктора Тромпака
