Наближається пора, коли після зимової сплячки повилазять змії.
У Карпатах цим плазунам присвячено немало легенд і цікавих оповідок. Окрім байки про двоголового велетня, що дихав вогнем, я чув ще й інші.
Якось в гостях, вже під впливом п’ятдесятиградусної самогонки, я сам зачепив цю тему:
— Я видів на перелазі мертву змію – кажу.
— Та це я її убив. Ишов до корів, а уна у стежку, то я її палицев – спокійно відповідає ґазда Іван.
— А не страшно?
— Та шо тут боєтиси? Тут головне знати, єк її бити. Гадину треба бити у потилицу, ззаду, щоб не зустрітись поглядами, бо може ціле покоління мати погану долю.
— А якби вкусила?
— А! Єк гад укусит, треба бігти до пòтіка, він теж мет. Якщо він добіжит першим, вмре людина, а єк чьоловік добіжит першим, то вмре гад, а людині рана промиється і загоїться. Але вони перші на людий не нападают, хіба би ногов наступити, то тре добре си дивити пид ноги, особливо у траві. Та то шо, та то пид каждов хатов живе своя, єк ми кажемо – ґаздиня.
— І в мене, думаєте, є?
— Є-є, — посміхається Іван – це ви щье не виділи.
Поки я думав, щоб ще корисного запитати про стосунки людини і змії, Іван сам порушив мовчанку:
— А ви, може, чьули легенду за білу змію?
Я відповів запитальним поглядом і заперечним киванням голови.
Іван з очевидним задоволенням почав мені розповідати:
«Убив пан білу змію. На неї ни можна казати гадина, бо буде гадєче житє. Тому кажут панна або довга, тоді й житє буде панське або довге. Та й велів тот пан слузі тоту змію зварити і подати йому на обід.
І категорично заборонив слузі її кушєти. Але слуга, як же може подати панови, єк сам не покушєє – та ж мусит знати, чи готове, чи солене і т.д.
То слуга покушєв і видразу зачєв розуміти, шо говорєт тварини і рослини. Та й подає панови ту змію, а пан питає, чи він не кушєв. Ні – збрехав слуга.
Ну, пан попоїв та й ідет у поле і там слухає, що яка рослина каже: та помична вид того, тамта вид тамтого, а єк одна рослина сказала, що вна добра вид проносу (ну, срачьки), то слуга си засмієв і тоді пан здогадавси, що той покушєв змію. Та й казав пан відтєти слузі язика та й вигнати його гет.
Іде собі слуга полем та й журитси, аж тут дві змії назустрічь та й кажут до него: ходи з нами ми тобі покажемо тот камінь, шо ми його лижемо, єк нам уривают язика, аби видріс. Меш його лизати і ти, то і тобі відростет. Та й так пишов тот слуга зі зміями і пропав.
Більше його ніхто не видів».
