Андрій Кожушина — нині студент українського університету, він був змушений лишатися у Маріуполі до весни 2023 року. Рік прожив в окупації, знімав, захоплене російськими військами місто, навмисне вчився у фейковому університеті, щоб передавати інформацію у Telegram-канал «Маріуполь Спротив». Розповідає: доглядав за недужою родичкою, та й батьки категорично відмовлялися виїжджати. Два роки тому зміг виїхати на підконтрольну Україні територію, оселився у Дніпрі.
Зараз він навчається на двох факультетах релокованого Приазовського державного технічного університету, очолює студентський сенат, працює у приймальній комісії.
Що бачив та зафіксував в окупації та як зараз пристосовується до життя переселенця Андрій Кожушина — розповів Суспільне Донбас.
Далі — пряма мова.
Я народився у Маріуполі, жив у ньому все життя. Це моє рідне місто. Я його любив. За останні п’ять років до повномасштабного вторгнення, воно розквінутло, заграло новими барвами.
Маруполь до повномасштабного вторгнення. Getty Images/Stanislav Ivanov
Окупанти в Маріуполі
«Пропаганда почалась раніше за комунальні послуги»
24 лютого я прокинувся, як не дивно, але не від бомб, а звичайно. Заліз у Telegram, мої одногрупники пишуть, що війна почалась. Я думаю: очікувано. Бо останні тижні про це тільки й казали. 22 числа, коли «ДНР» і «ЛНР» «приєднали» до Росії, у нас біля Драмтеатру був протест, я теж там був.
Я жив у Кальміуському районі. Майже на околицях міста. Моя хрещена мати була на той час у Запоріжжі, вона не змогла приїхати до Маріуполя, бо вже потяги не ходили. І ми поїхали доглядати її маму, тому що їй вже понад 70 років.
Я з самого початку війни хотів виїхати, я батькам про це казав, але — не захотіли. Вони казали, що це їхній будинок, його не покинуть. Я їх розумію, вони все життя прожили у Маріуполі, будували все життя.
Завод «Азовсталь», зруйнований в ході агресії РФ в місті Маріуполь, окупованому Росією, Україна, 20 травня 2024 року. REUTERS/Alexander Ermochenko
Окупаційна влада з самого початку їх «звільнення» почала впроваджувати свою пропаганду. 8 квітня 2022 року, я побачив перший пересувний телевізор, який показує свою пропаганду. Тобто ще два місяці не минуло, бойові дії ще були за Азовсталь, за завод ім. Ілліча, по місту ще бомбардування були, але вже почалась саме пропаганда.
Приблизно 21-23 травня 2022 року я побачив перші кроки до можливого відновлення Маріуполя — це перший транспорт, який вони запустили. Це знову ж на базі нашого маріупольського транспорту, вони просто запустили наші автобуси.
Маріуполь, проспект Миру, 13 березня 2022 року. Маріуполь, проспект Миру, 13 березня 2022 року. Фото: AP/Evgeniy Maloletka
Ні світла, ні води, ні тепла… Навіть зв’язку досі немає. В центрі міста іноді буває 3G, 4G взагалі там немає.
Світло у мене з’явилось тільки тоді, коли я вже виїхав. Тобто через рік, навіть рік і два місяці. А вода у мене з’явилась приблизно у червні 2022 року, на наступний місяць після повного захоплення вона з’явилась, але — технічна, її пити досі не можна.
Завдання від «Маріуполь Спротив»
«Щоб якось давати відсіч, потрібно щось робити»
На «Маріуполь Спротив» я вийшов не відразу, я його шукав ще, мабуть, з квітня. Десь після 23:00 вечора на підвіконні іноді з’являвся 3G і можна було щось вантажити. Я написав адміністратору «Маріуполь Спротив», спитав яка робота є, що можна робити, що потрібно наразі. Він мені написав, розписав все детально.
До «Маріуполь Спротиву» я скидав все про життя у Маріуполі. Наприклад: відео з пошти, які там черги. Ціни на все: починаючи від їжі закінчуючи комунальними послугами та мобільним зв’язком. Про Пенсійний фонд, про «адміністрацію» міста.
Я розумів, що це комусь може не сподобатись. Мені на це байдуже, тому що я роблю те, що вважаю за потрібне для своєї країни. Я їх сюди не кликав і для того, щоб можна було якось давати відсіч, потрібно щось робити.
Фейковий Приазовський державний технічний університет окупантів
«Вони викидали українські книжки»
У Маріуполі — це фейковий університет, наш офіційний університет — Приазовський державному технічному університет — у Дніпрі. Викладачів у нас було, десь приблизно 500. З них десь відсотків 10, не більше — залишились. Більша частина все ж таки виїхала.
Переселенець з Маріуполя Андрій Кожушина, Дніпро. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
Вони (фейковий виш — ред.) мені запропонували у червні повернутися до навчання, відновитися. Я не хотів цього робити, але у мене було завдання від «Маріуполь Спротиву», все ж таки туди піти, повчитись десь два-три місяці, позбирати інформацію по викладачах, по документах, бажано з підписами та печатками. І я це робив.
Вони викидали українські книжки. Це найбільше, від чого вони позбавлялись. І свої завезли — це новітня історія Росії, те, що зараз відбувається. Там вже прописано, що Донецька, Херсонська, Запорізька, Харківська, Одеська області — вже захоплені, «звільнені».
Одну з фотографій, яку я зробив у 2022 році, десь у жовтні-листопаді, біля свого університету — це книжки, які окупаційна влада викинула на вулицю. У нас в університеті дуже велика бібліотека була, і мінімум 80% вони викинули Андрій Кожушина
Загроза ув’язнення та виїзд з окупації
«Мене внесли у чорний список Маріуполя»
Виїхав я не за своїм власним бажанням. Вже було небезпечно. Я це відчував. Момент, саме коли вже точно було трошки лячно, це було тоді, коли я пішов по хліб до магазину. І бачу, що заходить чи то військовий, чи то поліцейський і показує моє фото касиру і питає: «Чи бачив цю людину?». Я побачив це і через чорний вхід пішов без хліба додому.
Мене внесли у чорний список Маріуполя. Так він називався — «Black Маріуполь». Мене могли як мінімум закрити на 15 діб. Як максимум, могли перевести до Донецька або до Ростова і там вже судити як терориста та екстреміста. За це могли дати від 8 до 15 років, каже Андрій.
Виїжджав я через Таганрог — Ростов, через Росію, Білорусь, і в Україну. Так, через волонтерів з Росії.
Я відразу хотів до Дніпра, тому що тут мій університет, тут є люди, яких я знаю.
Зараз я навчаюсь на третьому і на п’ятому курсі у Приазовському державному технічному університеті. Я працюю секретарем приймальної комісії нашого університету і секретарем навчально-наукового інституту сучасних технологій.
Щодо Маріуполя, ми обов’язково туди повернемось, і наш університет також туди повернеться рано чи пізно, і ми поновимо нашу роботу там, каже Андрій Кожушина.
Суспільне Донбас (с)
