Якщо на Марсі є життя, воно просто залягло на дно або навчилося спати до кращих часів

Кілька стратегій виживання від мікробів, які знають, що робити, коли світ навколо стає нестерпним.

Мені на очі потрапила стаття Олександра Павлова в журналі Astrobiology. Якщо коротко: марсохід Curiosity знайшов якісь органічні сполуки, і шанси на те, що на Червоній планеті колись існувало життя, стали ще вищими. Але найцікавіше інше — є ймовірність, що воно там існує досі.

Я читав це і думав про те, як швидко змінюються декорації. Колись Марс був теплішим і вологішим місцем. Можливо, там плескалися мілководні озера і текли струмки. А потім щось пішло не так. Сьогодні це радіоактивна пустеля з перепадами температур від мінус 150 до плюс 25 градусів. Якщо там хтось і вижив, то еволюція цих істот — це не історія тріумфу. Це радше майстер-клас із того, як вивозити кризу, коли базове виживання стає єдиним пріоритетом.

Власне, науковці пропонують кілька варіантів того, куди могло подітися марсіанське життя і як воно справляється з цією суворою реальністю. І ці стратегії здаються напрочуд знайомими.

Відступ у підпілля

Коли клімат почав змінюватися, а поверхня планети стала непридатною для існування, місцеві мікроби, очевидно, вирішили, що з них досить. Вони просто спустилися нижче. У підземні води під вічною мерзлотою, в лавові трубки, тріщини та печери. Або ж мігрували туди, де хоч трохи тепліше — до вулканічних провінцій.

Абсолютно логічний крок. Коли зовні стає небезпечно, холодно і загалом незатишно, інстинкт підказує сховатися якомога глибше і знайти своє локальне джерело тепла. Будь-яка жива істота розуміє: якщо не можеш змінити погоду назовні, шукай підвал із товстими стінами.

Режим очікування

Астробіологи кажуть, що Марс переживав довгі посушливі та холодні періоди, які іноді переривалися чимось схожим на потепління. На Землі в таких випадках організми використовують стан спокою — перетворюються на спори або цисти. Як в Антарктиді.

Тобто ти просто капсулюєшся, зводиш усі життєві процеси до абсолютного мінімуму і чекаєш, поки умови навколо знову стануть прийнятними.

Це вимагає складної генетичної підготовки, але результат того вартий. Якщо на Марсі раптом тане лід чи стається виверження вулкана, і з’являється вода — мікроби швидко прокидаються, розмножуються, а потім знову лягають спати на тисячоліття.

Витискати воду з каменю

Якщо подивитися на найсухіші пустелі Землі, на кшталт чилійської Атаками, можна побачити, як життя чіпляється за дрібниці. Останній прихисток бактерій там — це соляні кірки. Сіль гігроскопічна, вона здатна витягувати вологу прямо з повітря. Якщо вона вбирає достатньо, то утворює мікроскопічні краплі розчину, в яких і виживають мікроби. Дощу може не бути десятиліттями, але їм вистачає цього мінімуму.

На Марсі може відбуватися те саме. Це життя, якому не потрібні моря чи озера. Йому достатньо шматка солоного каменю і краплі вологи, розмазаної по ньому. Немає ніякого надлишку, ніякого комфорту — лише сувора калькуляція ресурсів.

Адаптація до токсичності

Дані з орбітальних місій натякають, що глибоко під поверхнею Марса можуть бути підземні озера. Але за таких температур це не звичайна вода, а густий, насичений розчин хлоридів або перхлоратів. Для більшості земних організмів така вода є токсичною смертю. Але якщо місцеве життя мало час на адаптацію, воно могло навчитися існувати в цій отруйній суміші.

Ще цікавіше звучить гіпотеза деяких вчених (зокрема, Юпа Хоуткопера) про те, що внутрішньоклітинною рідиною марсіанських мікробів може бути не солона вода, а суміш води та перекису водню. Так, того самого перекису, яким ми дезінфікуємо рани. На Марсі це має сенс: така суміш залишається рідкою до мінус 56 градусів і не утворює кристалів льоду, які розірвали б клітину зсередини. Щоб вижити в екстремальних умовах, організм буквально робить отруту частиною своєї фізіології.

До речі, щодо води. Є один показовий приклад із земною пустелею Атакама. Коли там якось пішов аномально сильний дощ, він просто вбив понад 80% місцевих видів бактерій. Вони настільки звикли до сухості, що нормальні, сприятливі умови виявилися для них фатальними. Їх змила вода, якої вони так довго були позбавлені.

Дослідження космосу триває, попереду нові місії, можливо, ми колись привеземо зразки марсіанського ґрунту і знайдемо там цих затятих мікробів-параноїків. Життя — це не завжди про розвиток і процвітання. Іноді вся суть зводиться до того, щоб залізти під камінь, навчитися пити перекис водню і просто перечекати погані часи.

Поділитися

Підписуйтесь на UkrMedia в Telegram.