Дата публикации 30.03.2021
Полковник внутрішньої служби МАРУНКЕВИЧ Віктор Миколайович, колишній перший заступник начальника УДПО УМВС України у Дніпропетровській області.
Народився 27 січня 1937 року в с. Маркуші Бердичівського району Житомирської області.
У 1957 році закінчив Львівське ПТУ МВС СРСР, у 1968 році – Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка.
Ветеран служби (1954 – 1997).
Нагороджений медалями «За доблесний труд», «За бездоганну службу» трьох ступенів, «Захиснику Вітчизни», «Ветеран праці», Почесним знаком МВС України, нагрудним знаком «Кращому працівникові пожежної охорони», 15 іншими відомчими та громадськими відзнаками.
42 роки 8 місяців та 7 днів – саме таким терміном виміряється активний службовий шлях в пожежній охороні полковника Віктора Миколайовича Марункевича.
В період з квітня 1986 року по 1991 рік для кожного співробітника від рядового пожежного до начальника обласного управління справжнім іспитом на громадянську мужність, беззаперечну відданість ідеалам гуманізму, професійну зрілість була участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. 506 наших вогнеборців, з майже чотирьохтисячного колективу пожежних Дніпропетровщини, з честю пройшли це випробування.
Свій вагомий внесок в загальну справу перемоги над атомним монстром вніс і Марункевич В.М. Хоча формально його було відряджено до УПО Київської області, однако роботи в зоні аварії уникнути не вдалося.
Ось що про той свій період служби розповідав свого часу Віктор Миколайович:
«У зв’язку з тим, що внаслідок отриманого опромінення під час ліквідаційних робіт понад 40 % особового складу пожежної охорони Києва і Київської області, в тому числі і все керівництво УПО Київської області, були госпіталізовані, мене було призначено виконуючим обов’язки начальника пожежної охорони Київщини з 04 травня по 20 червня 1986 року. Мені довелося працювати практично не знаючи ситуації в області, людей.
… У нашому розпорядженні знаходилися 156 одиниць пожежної техніки і 736 чоловік особового складу. На той час ще й мови не було про саркофаг, яким в подальшому накрили зруйнований 4-й реактор. Ми забезпечували подачу води для відновлювальних та будівельних робіт, займалися дезактивацією, гасили лісові пожежі і т. ін.
Про тих, хто першими ступив у ядерне пекло, напишуть десятки і сотні статей, знімуть фільми. Але це буде потім.
Все можна було витримати – і цілодобовий режим роботи і навантаження, які знаходилися за межами фізичних і моральних сил. Але коли почали вмирати хлопці…
Кибенка, Правика, тих, хто першими ступили зі своїми підлеглими у бій з атомною стихією, я знав. Ігнатенка теж знав як спортсмена. А ось Ващука, Тишуру, Титенка мені не довелося бачити.
Вже дев’ятого травня пожежні, яких напередодні усміхненими показували по телевізору (вдало змонтувавши для цього кадри раньої хроніки, коли хлопці ще трималися на ногах), почували себе так, що не могли навіть розмовляти. Про це в той час свідчити заборонялося. В той святковий день 9-го травня, неймовірно, але факт, Віктор Кібенок, як виявилося найвитриваліший зі всіх 28 – ми героїв-пожежних, ще зміг пройтися по палатам центру радіології Мінатома і привітати усіх з Днем Перемоги. А вже 11 травня… Протягом двох-трьох днів не стало спочатку шістьох. Потім …
Коли хлопцям на початку травня стало зовсім зле, до них організовано почали привозити батьків. Рідних і близьких перших пожежних мені довелося проводжати до Москви.
Повірте, більш тяжкої роботи в мене не було … За весь Чорнобиль. Я розумів, що ці люди з очима повними сліз їдуть на останнє побачення і я просто мушу знайти для кожного з них хоча б якісь слова розради і підтримки. Згодом, усе на тому ж Київському вокзалі, їх доводилося зустрічати. Вже одягнених у чорне…
В той час газети, а особливо телебачення, описуючи або показуючи дійсно правдиві факти, найчастіше прагнули облагородити, прикрасити героїв. Мовляв, так, вибух був. І вони, наші горої, за покликом серця ступили в атомний вогонь і дим, ціною свого життя врятували декілька держав, а можливо і весь світ! До кінця виконавши свою героїчну місію, тихо і спокійно відходять у інший світ.
Насправді було зовсім інакше – хлопці вмирали в таких муках, що зашкалив би найсучасніший пристрій, яким би спробували виміряти їх біль і страждання…»
На жаль, ніхто і ніщо не вічні на землі. Немає з нами і Віктора Миколайовича Марункевича, він пішов з життя 28 листопада 2002 року. Але він живе! Живе у серцях своїх рідних і близьких, в пам’яті багатьох, хто служив, працював з ним, кому просто доля дала шанс знати цю людину і відчути всю його простоту і велич пожежного професіонала і патріота.